Історія походження української мови

Якою мовою говорили в давньому Києві?

Сьогодні існує певний консенсус щодо того чи у Києві говорили так званим київським койне, це була не книжна мова, не якийсь діалект, який побутував у одній з провінцій разом з іншими діалектами. Це була мішанка всього що було доступне і ще декількох суміжних мов, таких як грецька чи давньо-скандинавська. Київ був великим торговим містом, тому в ньому можна було зустріти багатомовність та різні діалекти.

Тим часом на периферії київського впливу, де жили племена, про які ми знаємо із «Повісті минулих літ», де говорили власними діалектами, говірками і всі вони були цілком взаємо зрозумілі. Люди, які жили на лівому березі Києва, розуміли тих, хто живе на правому березі, але середовище самого міста більш нагадувало мовну кашу. Сьогодні ми б таке середовище назвали суржиком.

Про що говорить і про що мовчить книжна мова?

Книжна мова, яка дійшла до наших часів – це мова еліт, мова якою пише церква і мова, якою відбуваються державні торгові розрахунки, різні дипломатичні угоди тощо. Це означає, що ми знаємо, якою мовою люди користувались офіційно і якою мовою користувались під час богослужінь. В цій «мові еліт» є лише вкраплення різних виразів, якими користувалась більшість звичайних людей того часу. Про неофіційну мову стародавніх часів ми маємо небагато інформації, але достеменно відомо, що вона доволі сильно відрізнялась.

Чи мали слов'яни письмо до кирилиці?

Науковці вважають, що більшість тогочасних народів мали своє письмо, але про точність якого мало що відомо. Варіантів, яке письмо обрати у тогочасних слов'ян було дуже небагато. По-перше, кирилицю вже використовували, до того як її офіційно запровадили, але вона була у вигляді адаптованого грецького письма, яке було єдиною логічною основою на якій ми тоді могли впевнено зупинитись. Латинське письмо було тоді доволі далеко, навіть готи, з якими у давніх слов'ян було чимало контактів, мали свою абетку не на основі латинського, а на основі грецького письма. Відповідно всі богослужбові тексти та імпортована наука після прийняття християнства були приречені зупинитись на одному з різновидів грецької системи запису і адаптована для слов'янських мов кирилиця, яка одночасно дуже нагадувала грецьку, а з іншого боку повністю відповідала потребам тогочасної фонетики було настільки неминучим рішенням, як і прийняття християнства.

Про що нам не розповідають історичні джерела?

Історичні джерела, в сенсі інформації про українську мову, не говорять про побутові речі, як із історичних пам'яток доби середньовіччя ми не можемо дізнатись як люди говорили в себе вдома, так само ми не знаємо як виглядало життя і побут простих людей. Тому, коли ми говоримо про історію української мови або культури, щодалі ми заходимо в середньовіччя, то більше будемо говорити про історію тогочасних еліт. І навіть не обов'язково їх власної культури або мови, а того як вони хотіли їх представляти назовні. Ми можемо дізнатись про походи та правителів, та як вони були описані. Тут мовознавство має звертатись до археології, яка вивчаючи побут і повсякдення дає значно детальніші дані.

Як працюють «Хвилі запозичень»?

Дуже важливий факт, який ми ігноруємо – це те, що мови не змінюються рівномірно. Існує гіпотеза, що впродовж певного періоду мова має змінитись на певну кількість відсотків. За певними таблицями можна визначити, наскільки сучасна українська мова прогресувала та відійшла від початкового варіанту.

Але є випадки, коли мова може лишатись сталою та незмінною протягом століть, а потім через певні події в країні наповнитись запозиченнями за пару десятків років. Це дуже часто ставалось із давньоукраїнською мовою.

Спочатку у нас була велика хвиля германських запозичень, пов'язаних із політичним устроєм, мореплавством, ми запозичили у наших сусідів із германських мов. Тоді із приходом християнства і грекизації наших виразів, зміни церковних текстів, яка сьогодні домінує. Потім приходила хвиля «латинізмів», і так далі до сумнозвісної русифікації. Так от коли ми говоримо про те, що наша сучасна мова розвинулась у порівнянні зі староукраїнською, нам вже не важливо скільки століть минуло. Нас цікавлять тільки перетворення, які змінили нашу мову різко та стрімко подібно. Зміни в мові бувають не тільки природні, а й насильницькі, як під час русифікації українського населення.

Якщо ми запозичили стільки слів, то чи є у нас власні?

Дуже часто це питання чують люди, які займаються етимологією. Всі сучасні слова ми звикли вважати своїми, наприклад «Гетьман», яке запозичене із германських мов.

Українська мова, як і інші слов'янські мови, розвинулась із праслов'янської. Це означає, що більшість нашої лексики походить ще з часів цієї прамови і є цілком природньою для української. Приклад – іменники з основою на «оро», «оло», «ере», «еле» є нашими власними і не слід забувати що українська мова дуже багата на суфікси та інші конструктивні частини, які ми дописуємо до кореню. Навіть якщо корінь слова у нас буде запозичений з іншої мови, то приставлені до нього суфікси та префікси творять з нього наше власне слово. Оскільки йому стануть притаманні відтінки звучання, яке дає лише українська морфологія. Отже мова це не тільки про корені, а і про те, як ці корені у мові себе поводять.

Чому ми соромимось своїх діалектів

З усіх речей, які ми успадкували від своєї довготривалої історії, як колоніальні території, одна з речей яку ми успадкували та засвоїли дуже надійно – це зневага до власних діалектів. І якщо ви коли небудь чули, як українську мову порівнюють із сільською, то це саме тому що в українській мові розмовна форма через об'єктивні історичні причини доволі довго домінувала над формою літературною і люди, які балакали українською робили так тому, що українською балакали в них вдома, а не тому що їх навчили в школі робити це правильно.

І відповідно, коли у нас починається українізація, а це притаманно не лише Україні, а й практично будь якій постколоніальній державі, ми хочемо зробити свою мову максимально правильною. Привести її до того формату, який нас всіх влаштує. Нажаль, це означає те, що ми зараз робимо аналогічно як робила Франція або росія ще наприкінці 18-го століття. По суті знищувати власні діалекти, щоб сформувати власну монолітну структуру. Франція свого часу зробила французьку універсальною для всієї території імперії, вірніше один з її діалектів. Тому окситанська, прованська, бретонська та всі інші просто опинились не вживані. Тому у Франції сьогодні доволі серйозні проблеми з власною діалектологією.

Ми не маємо прикидатись, що наша мова єдина і монолітна, якщо хтось говорить не так, як офіційно прийнято, то це викликає у декого незадоволення і нерозуміння. Але варто пам'ятати, що діалекти – це важлива річь походження української мови і не треба їх забувати.

Так, якщо закарпатський діалект відокремити і ізолювати від літературної української мови, то з плином часу через десятки років або століття, діалект може відокремитись і створити окрему мову.

В сучасній політиці ніякої уваги не приділяється діалектам і діалекти того ж Закарпаття, які справді відрізняються від літературної української, в підручниках з мови ніяк не представлені. Для жителів Закарпаття це виглядає так, що мови, якою вони говорять у себе вдома просто не існує. І це є основною підставою для сьогоднішніх політичних рухів. Коли тебе ніхто не репрезентує, то ти хочеш репрезентувати себе сам. Навіть якщо твоя мова для цього недостатньо кодифікована чи взагалі немає мовознавчих підстав вважатись окремою.

За матеріалами каналу "Істроія Без Міфів".